Ми з друзями нещодавно вирішили зробити вечір класичного американського кіно. Знайшли фільм, який ще ніхто не бачив - вибір пав на “Н’ю-Йорк, Н’ю-Йорк”. Озброїлися попкорном, увімкнули на повний екран та почали дивитися. Перше здивування було в довжині першої ж сцени. Герой-хлопець шукає собі дівчину на ніч і намагається познайомитися з головною героїнею. Сцена триває нескінченно довго. Вона від нього відмахується, він чіпляється назад, вона ховається, він на неї натикається знову. В сучасному фільмі вже півроку минуло б і сюжетних поворотів влізло б з десяток.
Ще до того дивилися Чужого. Приблизно та сама ситуація - ніхто нікуди не квапиться, сцени спокійно перетікають одна в одну.
А тепер згадаємо про фейсбуки та твіттери із короткими але швидкими новинами про все від усіх. Ритм життя прискорюється в рази. І найкраще це видно за такими от відбитками часу, якими стали кіно та все мистецтво загалом. Більше, яскравіше, швидше-швидше-швидше!
Зараз вже не пригадаю де саме, але від когось чув, що з часом “середній темп в сучасній музиці” зростає. Хоча навіть коли олімпійці ставлять нові рекорди, вже подейкують, що людство наближається до своїх фізичних обмежень. Цікаво, куди це нас приведе. Кількість переросте в якість? Або може спокійно придумаємо нові спортивні та творчі дисципліни і почнемо з початку прискорюватися в них? ;)